Пропоную вашій увазі виступ на актуальну для
сьогодення тему: «ПОСТАТЬ ВЕЛИКОГО КАМЕНЯРА В КОНТЕКСТІ ДОСЛІДЖЕНЬ МИКОЛИ
ІЛЬНИЦЬКОГО»
Коротко про
дослідника. М.Ільницький народився 23 вересня 1934р. В с. Ільник Турківського
району на Львівщині. Закінчив Дрогобицький педагогічний інститут ім.І.Франка.
Завідувач кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства
Львівського національного університету ім. І.Франка та відділом української
літератури Інституту українознавства ім.І. Крип'якевича НАН України. Доктор
філологічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук
України.
Із творчого доробку
дослідника. М. Ільницький досліджує проблеми історії української літератури та
сучасного літературного процесу. Особливою увагою літературознавець наділяє
проблему взаємозв’язків української та європейської літератур, спільності
мотивів у творчості їх представників, схожість героїв, проблематики творів,
ментальні відмінності поглядів митців.
Одним з напрямків досліджень Миколи Ільницького є
вивчення особливостей діалогу літератур — української та європейської. В полі
зору — спільність мотивів світової поезії та творчісті І.Франка. Найважливіші
аспекти, які можна визначити:
- Фаустівський
мотив у поемі “Смерть Каїна”;
- Проблема
валленродизму в творчості А.Міцкевича та І.Франка.
Недарма Франка називають “титаном
праці”. Дійсно, мабуть немає сфери літератури та культури, де б не спробував
себе Іван Якович. Це і поет, і критик, і видавець, перекладач, громадський
діяч, науковець... Цікаво, що в основу деяких творів лягали мотиви творів, які
перекладав Іван Франко та матеріали УНТ.
Поема- легенда “Смерть
Каїна” - один з найскладніших творів І.Франка. Ця складність виявляється в
багатошаровості проблематики твору. Для І. Франка, не сам міф, а
«метафізика», тобто філософська ідея, в ньому втілена, виходить на перше місце.
Не просто нову інтерпретацію біблійного сюжету, не раз уже інтерпретованого в
літературі не тільки до І. Франка, але й до Дж. Байрона, а драму
ідей, для якої цей сюжет стає ідеальною метафорою, несуть у собі і містерія
Дж. Байрона, і леґенда І. Франка. В центрі обох — важлива світоглядна
проблема, яка мучила Ґете, потім з небувалою гостротою висувалася класиками
романтизму, а в наш час визначила цілу лінію літератури Заходу. Її можна
сформулювати так: у чому смисл життя, якщо кожного чекає смерть? І в зв’язку з
цим — у чому смисл пізнання?
Обидва
письменники поставили філософську задачу. Одержимий пізнанням як почуттям,
байронівський Каїн прагне зрозуміти таємницю життя і смерті, хоч не відає, чи є
добром саме знання. «Істина — це благо», — спокушає і заохочує Люцифер;
«Істина принесе біду», — попереджає Ада. І не помиляється. Пошук знання
приводить Каїна до страшних результатів. Аналогічна проблема розкривається
І. Франком. І його героя знання зробило вбивцею. Адже Авель хотів
повернути брата «в ту саму дитячу простоту, з котрої дух його давно вже
вийшов». Метафорою пізнання у Байрона є політ Каїна з Люцифером, у Франка такою
метафорою стає видіння раю. Першому Каїну пізнання приносить гірке відкриття:
«я — ніщо!» Другому — щасливе прозріння: знання — «не враг життя», а в любові —
смисл існування. Але щастя Франкового Каїна ілюзорне, а трагізм долі перевершує
трагізм героя романтичного.
·
Смисл
життя для І. Франка — категорія не лише моральна, як для Байрона і Ґете, а
також і соціальна. Письменник іншої історичної та літературної доби бачить
зміст і причини суспільних процесів, які поставали для романтиків у
містифікованому вигляді. Звідси — ускладнення самого сюжету, демократизація
героя, поява народу і вирішальна роль цього образу в загальному драматичному
фіналі поеми. Трагедія героя І. Франка в тому, що він гине, так і не
передавши свого відкриття людям. Трагедія народу в тому, що він вбиває того,
хто несе йому світло істини. І. Франко поширює і драматизує романтичний конфлікт,
усуспільнює умоглядну проблему, хоча громадянська заповненість змісту не
принижує в ньому філософії.
·
У
листі до М.Драгоманова від 20 березня 1889р. Франко пише: “Задум написати твір
про Каїна сидів мені в мозку, коли я ще перекладував Байронового каїна, і
тільки торік я осилив якось цю жидівську легенду, домішавши до неї шматок
легенди про Фауста, котрий з вершин Кавказу оглядав рай”. Отже , джерел було
три: біблійний епізод про Каїна і Авеля з алегоричним оповіданням про смерть
Каїна від руки одного з його нащадків сліпого Лемеха, байронівський богоборчий
мотив та та фаустівський “шматок”.
Для
І.Франка мав значення не зміст біблійної легенди та головна проблема в ній —
вбивство, а філософська проблема, поставлена в ній. Важливою світоглядною проблемою
для Гете іФранка була дилема: у чому сенс життя, якщо кожного чекає смерть? У
цьому спорідненість образів Фауста та Каїна.продовження життя Каїна , як і
Фауста, якому Мефістофель повернув молодість, дало можливість письменникам долю
окремої людини немовби моделлю долі людства.
І у Фауста,
і у Каїна б'ються 2 начала:спрага пошуку та відкриття та сумніву — на благо чи
на лихо піде це відкриття. Франко залишає цю дилему відкритою, нерозв'язаною,
якою залишається вона й донині.
І.Франко у своїй статті «Поет зради» засуджував Адама
Міцкевича , автора поезії «Конрад Валленрод», головний герой якої шляхом
обману, пристосування, переходу у ворожі лави, здобуває перемогу. І.Франко
засуджує таке бачення польського поета та розповсюджує своє враження на всю творчість А.Міцкевича. Стаття для
більшості літературознавців залишається ніби фантомом, про якого
всі знають, що він є, але ніхто не бачив. Вона не ввійшла у збірник
літературно-критичних статей (1950р), ні в 20-томне чи 50-томне видання творів
Франка.
М.Ільницький припускає, що мотиви
скерування Франком ідеї валленродизму на постать Адама Міцкевича, зумовлені
внутрішніми, психологічними переживаннями Івана Яковича: « Настійно насувається
питання: а чи не заторкнуті тут якісь внутрішні проблеми, які непокоїли самого
Франка і він вирішив висвітлити їх у відображенням себе у Міцкевичевому
дзеркалі?»Дослідник стверджує, що у творчості І.Франка також присутня проблема
валленродизму і розкривається вона в поемі «Похорон», де «зрада» головного
героя Мирона оповита таємницею і зводиться лише до натяків.
Трактуючи мотив
валленродизму у різних його модифікаціях ( роздвоєння, зрада, найми в сусідів),
М.Ільницький припускає : «Можемо, здається, з достатньою підставою ствердити,
що їх не можна прямолінійно накладати на постать Міцкевича чи Франка. У них
відбилась внутрішня глибинна реальність психіки».
Винятково
цінною є епістолярна спадщина Івана Франка, який листувався з сотнями
найвідоміших діячів науки та культури. Особливою увагою дослідник Микола
Ільницький наділяє діалог у листуванні Каменяра з двома видатними філологами
Європи кінця ХІХст. – поч. ХХст. – поляком французького походження Іваном
Бодуеном де Куртене та хорватом Ватрославом Ягичем. Листи надруковано у 50-му
томі Зібрання творів І.Франка. Листування з Куртене є зразком тісних наукових
та ділових стосунків, опубліковано 5 листів, адресованих цьому вченому.
Спілкування в листах з В.Ягичем – зразок наукових контактів колишнього учня , а
тепер видатного письменника, вченого і громадського діяча зі своїм учителем.
Оприлюднено 18 листів, адресованих хорватському вченому.
Із листів до польського вченого довідуємося, що Іван Бодуен
де Куртене був «людиною живою, цілісною», яка «володіла незалежною думкою і
вільним словом». Франко стверджує, що саме Куртене ставився прихильно до нього,
хоча немало польської інтелігенції в Галичині закидали – за словами Каменяра ,
- «мене камінням». У більшості листів до польського вченого йдеться про обмін
публікаціями, висилання тодішніх українських видань « Житє і слово»,
«Літературно – науковий вісник» та ін. із опублікованої кореспонденції І.Франка
до І.Б. де Куртене найбільший інтерес,
без сумніву становить лист, датований лютим 1898р., в якому письменник
погоджується з польським дослідником, що питання, які він порушив у статті про
Адама Міцкевича, потребують детальніших коментарів. Франко пише, що він сам ще
у перший місяць після друку статті хотів дати певні пояснення щодо її появи і
надіслав до редакції газети «Polnisch Polemik» статтю, та вона не була
надрукована. Франко пояснює , що мотивом написання статті про А.Міцкевича стали «явища морального розтління, які
проявилися в польському суспільстві Галичини під час виборчої кампанії до сейму
1896 і до парламенту 1897рр. польська шляхта брутально гнобила не тільки
українців, а й власний народ. Франка ображала подвійні стандарти поляків і саме
ця проблема лягла в основу статті про Міцкевича.
Інший характер має
листування І.Франка з Ватрославом Ягичем, який друкував праці українського вченого
в журналі « Архів слов’янської філології», де був редактором. Високо оцінюючи
науковий авторитет свого вчителя, його глибоке знання слов’янських мов, Франко пропонував йому для друку свої праці про
Кирила і Мефодія, про перенесення молей св. Климентія та ін. письменник
сердечно дякує хорватському вченому за «доброзичливі, пройняті мудрою
поміркованістю зауваження», обіцяє підсилити слабкі місця новими аргументами. У
листі від 8 листопада 1905р. Франко дає загальну характеристику творчості
О.Кобилянської, відзначаючи, що її стиль написання сформувався під впливом
письменників Якобсена та Ніцше. Листування цих двох вчених мало скоріше дружній
характер, аніж діловий. Франко інформує в листах не лише про надіслані чи
отримані публікації, але й про стан свого здоров’я, а в листі від 27 квітня
1913р. він з глибоким сумом сповіщає, що раптово помер його старший син Андрій,
який закінчив класичну філологію у Львівському університеті. Саме такі факти є
свідченням довірливих стосунків вчених.
Комментариев нет:
Отправить комментарий